Роман Штігер - “Допоки гартується сталь...“

допоки гартується сталь у наших серцях і світло повільно впускає повітря день поглинає але не ковтає усе твоє тіло у себе потрібно тамувати подих ця зголодніла до нудоти тиша і ти вже не ти і я вже не я і ми вже не ми бо все завмирає від гаму вітрів і відчужень мовчання відрізняється від тиші відсутністю очікуваного повідомлення але ми не чекаємо вчорашного завтра ми кохаємо сьогоднішній світанок що скоро піде у нічогість все те що із тебе витікає називається словом правдивим твої ріки ще повняться рибою що відкладає ікру між густими травами як мох що росте на руках чужої і спілої андалузії ступати відверто і вперто ногами на гостре каміння біль це не тільки звільнення від надмірної невизначеності а ще й відчуття наслідку того що не так робилось і як того хотілось чи надіялось коли уявлявся увесь цей процес у твоїй глибині у твоїй голові припини ставити знаки невизначеності бо вода приймає у свою поко